пʼятницю, 31 грудня 2010 р.

Kawachi reservoir


Одного разу тут була розповідь як ми збиралися на озеро (точніше штучний резервуар) але не доїхали зато піднялися на Гонген-яму. В кінці листопада ми все таки доїхали до Кавачі резевруара - виявилося все дуже красиве, резервуар дуже гарний і досить великий, периметер водної поверхні десь 7 кілометрів а навколо зроблена велосипедна доріжка кілометрів на 10 але практично без перегибів тому прокататися навколо було супер кайфово. Навколо резервуара офігенна кількість місць для відпочинку, цікаві туалети, і краєвиди. Фоткали небагата але фотки я тільки тепер загрузив на Пікасу. Тому всім хто цікавиться нашим екстра-індустріальним містом в самий раз рекомендується переглянути.

2010-11-27 Kawachi-NOV

пʼятницю, 17 грудня 2010 р.

Maria & Video

Наша Марька телевізор не дивиться. Для цього є кілька причин: ТВ знаходиться в кімнаті де зазвичай холодно, там немає гнізда куди всунути антену, ловлять лише 5 каналів на яких дитячі передачі йдуть тільки на одному і тільки зранку або до 17 (поки вона в садочку). Тому і дивимося ми всі і вона зокрема телевізор десь раз в місяць. Але зрозуміло що в еру супер технологій, пронікновенія інтернета в усі сфери життя,  і фіг знає ще чого - дитині просто необхідно вживляти якусь диджітал інформацію, адже тепер це як повітря. Тому іноді ми даємо можливість їй подивитися мульфільми на компутері - але дуже рідко бо нас троє а компутер один. Однак останнім часом Марька не хоче довгих мультиків а надає перевагу коротким відео з Ютюба, звичайно вже починає вибирати і вже дуже часто японські. От недавно знайшла ту же саму пісеньку що вони співали в садочку і постійно просить її показати. Ну я вирішив зняти перегляд на відео. Нічого особливого мінімум емоцій, це так більше для себе щоб коли виросте показувати їй старі відео як мені показували чорнобілі фото. Записав два варіанти зранку і вечером - трошки більше емоцій :-)


вівторок, 14 грудня 2010 р.

Maki-zushi та сашімі з тунця в домашніх умовах.

В суботу поки Марічка була в садочку ми вирішили приготувати собі японський обід. Я зїздив у суботній дешевий супермаркет і зробив невелику кількість покупок. На наступній фото показано що саме було придбано.


Список не дуже довгий але доволі японський: дайкон свіжий і маринований, картопля 5 шт, огірки 3 шт, сир-тофу із соєвого молока  3 пач., норі великого розміру, бекон 15 кусочків по 5 в пачці, капуста 1 шт., курячі лапки і філе, сирий тунець десь 300 грам, мандарини десь 1.5 кг і дві баночики алкогольного напою умешю. Цікаво би було взнати скільки такий список коштує в Україні або в інших країнах, ато всюди пишуть що в Японії хавка дуже дорога - можемо порівняти. Буду вдячний якщо хтось відповість а я пізніше напишу скільки це коштувало тут.

Після покупок звичайно були приготування - все супер просто сирий дайкон натерли соломкою, зверху виклали нарізану кусочками сиру рибу - маємо сашімі. Із норів, огірків, маринованого дайкону, бекону, омлету і зеленого салату зробили ролли, попроще. Ось що вийшло:






В доповнення обідньої композиції просто добавили тофу з соєвим соусом, соус для сашімі і шочу яке так гарно наливається в погарчик. 


Ось і весь обід. Часу зайняло десь 30 хвилин якщо не рахувати час приготування рису, достатньо калорійно, просто, смачно і недорого. Цей поост в основному для батьків, бо вони часто запитують що ми тут їмо і чи їмо взагалі. Чао

понеділок, 6 грудня 2010 р.

東京 Tokyo

На минулому тижні їздив на 12 годин у Токіо. Найдешевшим способом – рейсовим автобусом (highway bus). Cподівання на автобусний економ-клас (на 14 годинному маршруті) були вищі, але місця виявилося не більше ніж в Ікарусі Ужгород – Довге, думаю навіть менше.

Від телевізора і радіо легше не було, гріла одна думка, що на другому поверсі автобуса знаходяться місця бізнес і преміум класу, в два рази дорожчі, комфортними крісло-ліжками, персональними телевізорчиками і безкоштовним чаєм. Така людська справедливість – всі не можуть їздити бізнес класом, когось треба везти і в багажному відділі. Було дуже некомфортно, але весело і цікаво: адже вдалося побачити людей, які їздять в економі.

Прибув в Токіо о 9:30, потім у мене було коротке 10 хвилинне інтервю після чого трошки прогулявся в напрямку до станції Shinjuku, фотографуючи все навколо. Зайшов у парк за 200 єн, щоб перекурити (після стресу від інтервю). Знайти місце де можна покурити важко а у кафе не хотілося. У парку бачив багато людей, які фотографують дерева – тут вони велика рідкість (не люди а дерева), мабуть, бо я вперше бачив, щоб всі люди навколо були з фотоапаратами і знімали дерева. В Кітакюшю таке рідко побачиш а у Токіо таких багато.


Після парку рухався до станції, фотографував будинки на Shinjuku-dori. Потім зайшов в дешевий ресторанчик біля станції, випив пиво, зїв рамен. Було цікаво знаходитися в ресторані, в якому з одного боку сиділа нормальна сімя з дітьми, а з іншого два дядечки схожі на бомжів, ну і я. Дядечки, кожен собі окремо пили улюблений алкогольний напій – один пиво, інший саке, і мені якось подумалося – а що ще можна робити в такому великому місті. На вулиці не зупинишся, бо тебе несе натовп людей, єдине місце де можна подумати в статичному стані це дешевий ресторан. Так і живеш. Одне класно, що незалежно від того як ти виглядаєш – якщо в тебе є 1000 єн в кишені, то в ресторані ти отримаєш і свій рамен, і саке, і стільки ж поклонів, і «дякую», саме стільки як і персонаж в костюмі від армані. Це, вважаю, і є ознака нормального суспільства.

Перед поверненням у Фукуоку в мене було ще три години, і я просто сидів на лавиці біля станції Шінджюку, дивився на все звисока і слухав аудіокнигу Харукі Муракамі. Було потужно, адже дійство книжки відбувалося саме в цих районах Йотцуя, Шібуя, Шінджюку...

За весь час до мене пристала тільки одна жіночка, запрошувала піти з нею в християнську церкву на причастя. Я відмовлявся а вона довго вмовляла, а в кінці каже – давай хоч тут одну хвилинку разом помолимося. Нахилилася до мене і почала тараторити "Галелуя-галелуя..." і каже повторюй за мною. Я кажу, пробачте, я знаю молитву на своїй мові, я скажу на своїй, я розуміюся на ритуалах і на молитвах. А вона мені у відповідь – ти дурню, ти не розумієш, треба так як я тобі кажу "Галелуя-галелуя..." шоб гарно виходило "лє-лє-лю-лю" бо саме цей звук чує Бог і саме в цьому суть молитви. Я сказав що я так не буду, вона образилася і пішла, але попросила зайти в церкву коли буду в Токіо наступний раз. Я пообіцяв, розуміючи що ніколи не виконаю обіцянки. Отакі люди трапляються і тут: ходить тютка і навязує всім свою молитву – думаю все просто – навчилася говорити букву "л" і вихваляється.

В автобусі додому було вже краще. У мене не було сусіда і я сидів-спав на двох місцях. Зате один сусід, судячи з усього, пив цілий день перед автобусом а по дорозі додому з нього вже виходило і в нашому маленькому просторі дуже тхнуло перегаром. Мене це зовсім не засмутило, більше того, порадувало, адже це ще раз доказує що і японці люди.

Крім того цей пасажир був у джинсах і светрі, і мені було весело, що ті двоє, що сіли в костюмах з краватками мусять це терпіти і нічого не можуть сказати – тому що в усіх рівні права. Хочеш чистого повітря – ласкаво просимо в автобусний бізнес клас.

Велосипед - 2. Знайшли!

Коротке повідомлення - продовження історії про вкрадений велосипед. На днях сенсею подзвонили на робочий телефон рано вранці, звонив міліціонер і повідомив що вони знайшли мій велосипед який у мене сп...здили в квітнці цього року. Отже в рамках планової перевірки велосипедів - одного дядечка, 58 років, корінного аборигена спіймали на моєму старому велосипеді. Велосипед забрали а доля дядечка залежала... від мене. Сьогодні в неділю в 3 години мені було назначено побачення в центральному офісі поліції нашого району. Дуже пунктуально - нас з Такумою вже чекали і десь за 20 хвилин ми справилися, перше запитання було дуже серйозне і Такума переклав мені на англіцьку: "How do you want to punish the man who stole your bicycle?" на шо я відповів "I don't want to punish him, don't want to decide, just want my bicycle back..." бо як вважають деякі люди - не суди і не судимий будеш, банально хтось цього пацика і так має засудити але я вирішив бути попроще. Інші запитання були технічного плану, крім того прийшлося заповнити ще три-чотири папірця, після чого мені урочисто видали мій старий велосипед і посвідчення що він в списку крадених яке я маю предявляти в разі якщо зупинять мене і пробють велік по базі... От і все справедливість восторжествувала і я нескінченно радий що злодієм виявився не іноземець бо за такі штучки би він вже би мусів їхати додому. А старому і так нічого не буде, просто треба буде собі шукати десь інший велосипед.

суботу, 4 грудня 2010 р.

保育所生活発表会 Nursery life presentation

Сьогодні у нас була наступна дитсадкова тусня. Збиралися в одному з соціальних центрів де є зал зі сценою. Фоткав мало бо було темно але зняв пару відео. Побувати на такій події цікаво але не дуже весело. Цікаво - бо стикаємося з багатьма корінними жителями в живій атмосфері. Як відомо з хлібом проблем в Японії велика проблема, його і нема і навіть коли він є то японці його не їдять - тому все намагаються компенсувати видовищами :-) На дитячий утрєнік, на який здається мали би приходити тільки батьки (можна не у повному складі) тут валять всі від мала до велика включаючи сосунків які ще толком не очі не видять до стареньких бабусь і дідусів які вже не видять. Тому не дивно що в залі де проходили виступи дітей народу було валом... Чергу займали заздалегідь щоб попасти на козирні місця тому ми зайшли вже ближче до повного залу. А ось кілька фотопідтверджень:

Цивілізовано заходимо в зал в загальній толпі.

В залі два типи місць, на полу і на стульчиках. Ті шо на полу - ближче до сцени.

Ззаду залу єстєственно пару рядів стульчиків - для старих з незгинаючимися колінами, для іноземців - як ми, і для тих для кого не вистачило місця на напольних місцях. Всі до речі зняли своє взуття і носять за собою в кульочках. Так смішно - це общественний зал, так собі і уявляю як люди заходять в Ужгородський драмтеатр, і здають в гардероб разом з пальто також і шкари, а на верх в зал вже в носочках по мрамору валять. Так от в Японії саме так.

Звичайно приносити з собою каремати, плєди, коври, термоси з кавою-чаєм не заборонено тому всі сюди валять з кучою речей і розміщаються як на пікніку.

Ну і власне сам концерт. На сцені оркестра складений зі старшої садочкової групи. Мелодія так собі але було класно що таких малих дітей навчили злажено гудіти і звеніти і дуркати в барабан.


А це вже відео першого виступу нашої групи. Якість не дуже і дітей важко розгледіти - наша Марічка сьома справа якщо не рахувати сенсеїв а тільки дітей.

Потім був ще один номер після якого ми вже могли йти додому - малих дітей відпускають раніше, чому ми з Оленкою дуже раді. В другому виступі наша група злабала міні-виставу поїзд а потім співала нашу улюблену пісню どんぐりころころ” що означає "котяться жолуді", я точно не розумію але здається пісня осіння і спочатку все класно але потім жолуді починають оппадати і треба плакати. Дійсно сумно - оскільки це означає що наступила зима. 


Отже тут відео з номером про поїзд.


А це продовження про поїзд і пісня про опадающі жолуді.