понеділок, 31 грудня 2012 р.

Canon Powershot D20 - огляд

Сьогодні 31 грудня мені нічого робити і я вирішив потестувати фотокамеру яка вже дуже скоро поїде в Україну до мого давнього хорошого друга і бувшого ужгородського сусіда Вована. Спеціально дав таку назву допису - щоб підвищити відвідуваність блога - ха-ха побачимо.


Короче Вован попросив камеру саме з Японії бо дуже вже хочеться щоб було Made in Japan. Камеру купував на японському амазоні - в порівнянні з Ямадою-денкі вийшло десь на 20-30% дешевше. Переживав чи буде японська - виявилася японська. Зато одночасно з цим позитивом у камери є і недолік - в меню на вибір тільки три мови: японська, китайська і англійська. Але настройок небагато - тому Вован думаю розбереться. 

Із цікавинок - і нового для мене - це слоу-моушн камера - ми десь півгодини знімали як Марька скаче з стола на диван і трясли головами - дуже смішно виглядає в сповільненні.

Фотки так собі - після привички до зеркалки вже мене зовсім не задовільняють. Тим більше тут вони якісь майже квадратненькі. Ну задо водонепроникна до глибини 10 метрів, противоударна  при падінні з висоти 1,5 метра. В руках тримати приємно бо камера не легенька - тобто може і мильниця зато непуста :-) 

А вот парочка фоток....
Коли на обличча світить сонце то чомусь автоматичний режим камери вирішує що краще нехай все інше буде світлим а лице може бути суперсвітлим.


А ще мені було незручно тримати - я чомусь постійно палець в обєктив сую. Побачив уже по факту - не перефоткую. Вот заодно можна ознайомитися з нашою япоською кухньою. Ні тобі духовки і витяжки - ні гарячої води. Це щоб ви собі приблизно уявляли що таке сучасна Японія. Да ми живемо в соціальному будинку но всьо же. 


Максимальний оптичний зум і вигляд з балкона. Вранці падав сніг а тепер уже хмарно з проясненнями. Картинка непогана, але мені дуже не вистачає панорами. 


Але враховуючи всі плюси то я і сам собі захотів таку універсальну мильничку яку можна носити в кармані і при нагоді зафоткати щось цікаве. Часто буває так що якість фото взагалі немає значення і тоді така камера би пригодилася. Вован покористується і дасть свою рекомендацію. 


Одна з переваг і як я зрозумів немаловажний факт для покупця це то що дана мильниця має GPS датчик і записує автоматично координати фоток. Даже тоді коли виключена то тречить весь маршрут пересування власника. На жаль я цю функцію потестувати не можу бо у нас дома GPS чомусь не працює і тому вище вказані фотки збережені без GPS тегів. 

неділю, 30 грудня 2012 р.

Bonenkai-2012

На днях відгуляли ще один боненкай. Ось коротке пояснення що це таке, копіюю абзац із статті яка можливо вийде перед новим роком на mukachevo.net:

 "Незважаючи на те що фіскалький і освітній роки в Японії починаютья в квітні, свято Нового року (1 січня) традиційно вважається початком нового етапу в житті. Відповідно до цього уявлення всі обов'язки і задачі мають бути закінченні до кінця старого року. Кінець грудня в Японії це час вечірок які називаютья «боненкай» - слово яке містить три ієрогліфи «забути-рік-зібрання» і отже дослівно може бути перекладено з японської як вечірка на якій треба забути рік що пройшов. На цих вечірках збираються співробітники, друзі і вони віддалено нагадують українські корпоративи з єдиною відмінністю що корпоратив оплачує корпорація а «боненкай» оплачують учасники вечірки."

Ну а дальше шоб не відходити в глуш від основної лінії повєствованія, так як у мене завжди і відбувається я просто описую фотографії - всього 20 штук.
Бажаючим продовження свята прошу тиснути сюда.

1. Боненкай - це вечірка яку серед іншиї членів лабораторої відвідують також нові студенти, які приступлять до виконання наукових задач в новому навчальному році - з квітня 2013. Ось на цій фото двоє нових студентів нашої лабораторії в наступному році - зліва направо - Хірофумі та Йошіхіро разом з нашим сенсеєм.
2. А на цій фото разом з Марькою, Шігемі і Джунічійом наша нова студентка, яка по-цікавому співпадінню має майже таке ж імя як наша Марія. Крайня справа - Марі-чан. Нашу Марьку в садочку також називають Марі-чан, скорочуючи останній склад. Ну значить від тепер у нас в лабораторої буде аж дві Марі - що дуже і дуже рідкісне явище, адже японські імя так часто не повторюються як скажімо українські або корейські прізвища. 
3. Починалося все важко - Марька капризнічала, висіла на руках, але дуже швидко прийшла в себе і зрозуміла що нові люди це цікавіше рутинної сімї - відпустила мене странствувати до інших а сама гралася з дівчатами. 
4. Час від часу правда забирала від мене камеру щоб пофоткати те що її цікавило. От наприклад Тао з новим студентом Хірофумі. Оскільки вони сиділи десь напроти Марьки - цього вечора вони часто попадали в обєктив фотоапарата.
4. У всіх японських ресторанах перед трапезою подають мокрі полотенечка для того щоб повтерати руки і писляк. Після того Марька почала гратися з одним і в якийсь момент її переклинило і вона почала вимагати щоб я зробив з полотенечка каченя. Звичайно що я не міг - як я не намагався. Але серед нас знайшовся умєлєц який справився з задачею блискуче. Кенто просто і без всяих старань наробив Марічці каченят. От будьласка яке чудо.
5. Йошігіро - новий студент нашої команди (у нас в лабораторії ми поділені на три команди в залежності від типу досліджень). Його я маю навчити кусочок того що я вже попробував - а він має розвинути тему до досконалості.
6. Марі також буде в нашій команді. Усі дівчата (всього двоє) у нас традиційно займаються біонапрапвленими дослідженнями. Скоріше за усе вона приєднається до Шіге-чан, і замінить Такуму щоб продовжити наші експерименти з культурами ракових клітин. 
7. За два роки поки Марька живе після садочка активним лабораторним життям - вона вже дуже добре навчилася контактувати з усіма. Вона знає що сенсей це сенсей і на цьому боненкаю   даже дозволила собі трошки з ним пописканити. Всім було дуже смішно - як вона командує використовуючи японську мову.
8. А вот і згадана вище колекція каченят. Марька збирала полотенця з усіх кінців ресторану лиш би отримати нове каченя. В результаті їх було не менше десяти - хоча на цьому фото лише девять.
9. А це наші наступні випускники (за винятком Юсуке, який просто не попав у кадр). Ще може буде памятне фото після захисту дипломок. А на пянці - може і останнє. Ще три місяці і вони розлетяться в різні куточки країни (а імовірно усі в Токіо) де почнуть своє життя саларіманів.
10. Цього вечора нам повезло - у тісному ресторані в якому всього два столика була ще одна компанія - і це все були дівчата, які прийшли і одразу всі до одної переодяглися в різдвяний одяг - такшо на нашій вечірці було присутньо десь 6 снігурочок. Ось фото чотирьох з них, але на жаль це лише фото, не можу навіть збрехати що вони якось розважали нас - але відчуття свята однозначно посилили, і Марька була рада бачити стільки сантаклаусів.
11. Просто пару фоток з Марькою - тут вона щось злиться, лиш не знаю на кого.
12. А тут вона вже на руках у Такуми - свого найкращого друга - який відігравши таку важливу роль в моєму японському житті - також скоро покине мене - передавши свої обоязки "раба" в руки Шігемі. Він так завжди і шуткує що це мій "новий раб".
13. В кінці вечірки Марька здається дістала всіх вимогою пожимати один одному руки. Думаю для японців які взагалі уникають всілякого тілесного контакту - це було стресом, хоча можливо і подарувало їм якісь нові відчуття.
14. Усе прощаємося з барменшою і офіціанткою і кухарем - всьго нас в ресторанті обслуговувало двоє чоловік (нас - 16 чоловік і сусідну компанію 8 чоловік). Спочатку було напряжно але потім все утряслося.
15. Традиційне колективне фото на память на дворі біля ресторану біля нової (старої) машини нашого випускника попереднього року Ясукочі-куна, який також завітав на пару хвилин.
16. Легендарний Ватару, почав працювати в квітні цього року і з першої зарплатні він придбав собі новий автомобіль - вірніше старий автомобіль своєї мрії. Тепер він купе-кабріолеті може розїжжати як справжній фатьов. Це вже ми біля нашого дому - куди кілька особливо стійких прийшли на продовження вечірки. Ватару показує Такумі деталі його нового-старого авто.
17. Сарака Кенто - майстер робити качечок з полотенець - дуже швидко заснув біля Марьки на нашому чорному дивані. Всі сміялися, а Марька наївно думала що він цікавиться її мультфільмами.
18. Ну і от фінальна фото нашої гарної пари. Сакемі-кун після офіційної пянки сходив додому - і повернувся вже разом зі своєю дівчиною, що являється надзвичайною рідкістю - як правило, ніхто не показує своїх дівчат на корпоративних гулянках - і взагалі ніколи. Тут я вважаю що це моя заслуга - бо я завжди наголошую що хочу познайомитися не тільки з дівчатами але й з батьками. Деколи це мені вдається.
От і усе. Деталі в коментах. Всі забули рік що проходить? Якщо ні то ще маєте один день. В новому році все починаєтьс з нуля - з самого початку.

четвер, 27 грудня 2012 р.

Kobe (days two-three-four)

Продовжуємо прогулянку японським містом Кобе (яке було практично зруйноване в результаті землетрусу в 1995 році). Після іллюмінейшона на якому закінчився попередній пост, ми (я + три студенти: Тао - китаєць, Гак-кюн - кореєць та Йошінобу - японець) відправилися в китайський квартал. Розглядали всілякі декорації, яких завжди величезна кількість у чайна-таунах та ще й наближенні нового року і заодно шукали де би повечеряти. Дуже швидко Тао знайшов ресторанчик де за 1000 єн можна було їсти скільки хочеш, але лише протягом 45 хвилин. Зайшли туди і провели там десь 45 хвилин.

У атмосфері дешевого китайського ресторану, згадав свій перший рік в Японії коли я був постійно голодний. Так і тепер - наші два міжнародні студенти накинулися на китайські яства і накидували одну тарілку за іншою, як любить казати мій друг Дюрі М.: "За всьо уплочено". Я же осилив лише одну тарілку з різноманітною їжею усього по-чуть-чуть, щоб поробувати. Мої голодні часи минулися і тепер я вже думаю про "фігуру", бо ужгородський живіт вже знову починає рости.

Тут же в китайському дешевому ресторані "за всьо уплочено", можна було спостерігати різницю між японським студентом і міжнародниками. Йошінобу відверто кривив носом, їжа була негаряча, зрозуміло що в таких ресторанах готують все заздалегідь, явно не для гурманів а для тих хто хоче пожерти. А студенти міжнародники їли так файно, радуючися і прихвалюючи, що і на мене апетит наганяли. Я звичайно носом не крутив, тому що до їжі відношуся з повагою, для мене рисовий колобок і фуагра це однакові поняття, і тарілку за собою канєшно вилизав. Вот два кадрики з ресторанчика, де душу мені гріло тепле китайське саке - чайного кольору.

Читати далі...

А так виглядає нічне Кобе в центрі міста. Милі помилочки в англійських текстах повсюди.


Після того як животи були наповнені, можна було продовжувати пригоди і ми пішли за моєю мрією-планом, який я задумав собі ще до проїзду. Знаючи що Кобе це одне з центрових японських джазових міст - я дав задачу студенту знайти якийсь бар де би можна було послухати джаз. Шукали шукали поки в телефоні не сіла батарейка, але потім один бар попався нам прямо на дорозі. Ми зайшли туди і хоч там не було живої музики - атмосфера була чарівна. Темно, затишно, величезна полиця з старими джазовими вінілами, рояль і старий бармен з краваткою метеликом, віскі, сигаретка і якісна джазова музика повністю вписалися в мою заплановану мрію. Ми просто сиділи попиваючи алкогольні напої і потягюючи тютюнові вироби, слухали музику і про щось розмовляли. Щоправда знову ж таки наші міжнародники відчували себе трошки зкуто, потім виявилося що Гак-кюн не любить джаз, а Тао взагалі не барний чувак, він і не курить і пив всього навсього лише кока-колу.

Сидячи в цьому дуже дорогому на вигляд барі якось слово за слово виникла розмова про Джеймса Бонда, у якого такої красоти в житті предостатньо. Жінки, мартіні, дорогі автомобілі і нескінченна кількість грошей. Здається, Гак-кюн сказав що він себе відчуває так само в цій атмосфері, і зробив заключення як круто мовляв бути джеймсом бондом. Виникла пауза і Тао тихо майже думаючи вслух коротко промовив "でも、危ない・・・" що в перекладі на нашу рідну мову значить "але ж небезпечно..."

Тоді я задав хлопцям одне і те ж запитання - чи погодилися би вони обміняти своє теперішнє життя з усіма проблемами з туманними перспективами і з предстоящою боротьбою за стабільний кусок хліба - на таке казкове життя джеймса бонда із усіма його причандалами, але з імовірністю бути вбитим як тільки відкриєш двері кабака. І от як розподілилися відповіді - кореєць миттю відповів що да, він би даже не думав а зразу би підписав договір з дияволом, а вот китаєць і японець сказали що ні, мол - не треба їм дорогих машин і дєвушок, їх і так все в житті влаштовує. Зрозуміло що моя вибірка нерепрезентативна - але тут у мене є чуйка що відповіді розподілилися в точності у відповідності до середньостатистичних характерів корейця і японця. На рахунок китайського характеру - не впевнений, бо наш Тао особливий тип - у ньому поєдналися мабуть всі чесноти китайського характеру і японського (він тут вже 7 років) і абсолютно викорінилися недоліки обох типів. І знову мене занесло кудась в бік - від механічного опису фотографії. А от і вона. Зліва кусочок джаз бару який ми відвідали другого дня.


На третій день на конференції був запланований банкет, на який могли піти тільки ми з шефом а студентам бажаючим треба було доплачувати додатково десь 100 дол. до реєстраційного внеска. Оскільки наші з сенсеєм презентації були цього ж дня, то сенсей зібрався додому - не дочікуючись банкета і віддав свій квиток корейському студенту. Я же свій віддав китайському, і цього вечора наша студентська компанія розділилася. Тао і Гаккюн пішли в костюмах на дорогий конференційний банкет, а ми з Йошінобу вирушили джинсах в старєйший джазовий ресторан Кобе під назвою "Соне", зображено на верхньому фото зліва. Пробули там десь три години, повечеряли, а потім попивали темне пиво з сигаретками і живою музикою, було круто - з мурашками по шкірі в деякі моменти.

Після двох сесій з музикантами ми вирушили знову в центр міста де зустрілися з нашими банкетниками, які дві години нам розповідали про то як гарно їх кормили на банкеті, про те скільки вони багато зїли і про те що вони все-таки спробували легендарну "говядину Кобе" на відміну від нас. Ну що ж сказати - комусь матеріальне а комусь духовне і я не шкодую що поміняв кусок говядини найвищої якості на 40 хвилин живого джазу, якої би він якості не був. Чимось треба іноді жертвувати.

І знову ми традиційно по-японськи з одної пянки пішли одразу на наступну, про яку вже і розказувати нічого скільки тих пянок. Коли ми завершили і її - Тао вже засипав, а Гак-кюн рвався на нові пригоди - на цей раз у girls bar. Своїм соломоновим рішенням я розрубав нашу компанію знову на дві - і ми з Тао пішли в готель спати а двох інших хлопців благословили на нічні пригоди. Оскільки верталися ми вже після 12 годин ночі - нас чекало пусте місто з пустими пасажами, як колись в Кіото коли ми гуляли з Такумою і Ватару. Зробив пару фоток міста, памятників, вітрин, вивісок.

Також проходили через згаданий в першому пості іллюмінейшон - який вже звичайно був виключений, без людей і від цього виглядав набагато красивіше.

Четвертого дня ми прокинулися пізно і оскільки до поїзда залишалося ще куча часу - ми вирішили все ж таки відбути знову на конференцію до кінця і відправилися на післяобідні лекції. Вот так виглядала з вікна монорейла наша дорого до виставочного центру, в якому відбувалася конференція. Незважаючи на те що я вже давно в Японії - все ще ніяк не звикну до того що дороги тут будуються в кілька поверхів. Наш монорейл рухався десь на висоті пятого чи шостого поверху, але як видно з фото - над нами ще було два рівня доріг - скоріше за все якісь гайвеї.

Поки я з Тао в останній день конференції слухали наукові доповіді, двоє наших вчорашніх гуляк мирно спали на кріслах виставочного центру. Там ми пробули десь до 5 годин вечора. Перед поїздом зайшли повечеряти в якіторну, але оскільки це був вечір пятниці з міліонами людей які закінчили роботу, ми встигли небагато зїсти і випити по останньому дрінку в Кобе. Вот пожалуй фінальна фотка з поїздки в Кобе на якій зображені герої цього поста. На цьому завершую - здається дуже довгий пост получився - може буде важко дочитувати до кінця. 


До зустрічі скоро, адже у нас грядуть новорічні вихідні з 29 грудня до 7 січня за які я точно нашкрябаю ще кілька постів - можливо згадуючи рік що завершується, адже він був дуже результативним для нас з Оленкою і Марічкою. 

суботу, 22 грудня 2012 р.

Kobe (days one-two)

Написав нижчеприведений опус тиждень тому назад під час конференції в Кобе. Наївно думав що встигну повісити ще тоді. Краще пізно ніж ніколи.

Привіт дорогі друзі і читачі - знайомі і незнайомі. Починаю новий пост з вибачень, за довгу відпустку. Накопилося достатньо всякого - ніяк руки до блога не доходили хоча як завжди навколо багато цікавого, такого що би хотілося закарбувати в цифровій памяті всемогущого Гугла.

Починаю писати новий пост в Кобе - куди ми приїхали на міжнародну конференцію по полімерам. Вчора я відстрілявся зі своєю презентацією, тому тепер можна розслабитися і написати пост замість того щоб вести нескінченні та іноді беззмістовні наукові дискусії.

Прекрасне місто Кобе в усіх відношеннях - але у мене така ж думка про всі японські міста. Покищо останнім у моєму рейтингу стоїть Токіо. Може я просто погано роздивився - але саме атмосфера в самому центрі міста, для мене є визначальною в загальній його оцінці. Якщо в центрі Токіо - всі кудись біжать, дуже шумно і ти відчуваєш себе маленькою мурашкою в великому мурашнику - хоча ні, у мурахів рівень організації набагато краще, скоріше маленькою піщинкою на березі моря у пустелці, то тут в центрі Кобе все дуже красочно, людей багато - але ніхто нікуди не спішить, панує дух розваг і веселощів. Міліони зазивал в маленькі сховані ресторанчики або дівчат у спеціальні girs bar де нічого поганого не відбувається - просто за бар стійкою в маленькому приміщенні тебе обслуговують не чоловіки а дівчата, паралельно розмовляючи про погоду або життя. І хіхікають благостно поглядуючи на клієнта.
Для бажаючих почитати далі.
Фото-камеру не брав - надоїло бути лабораторним фотографом і заставляти студентів ставати в кадр. Тому всі фотки в поїздці були зроблені мобільним телефоном і по можливості зразу же виставлені в інстаграм. Незважаючи на якість знімка - мені подобається їх передивлятися - так 300 фоток розкладених в хронологічному порядку - дуже добре нагадують про все цікаве що з нами відбувалося в попередні кілька місяців. Раз так то я мабуть продублюю тут кілька визначальних фотомоментів поїздки - також в хронологічному порядку і на цей раз з короткими коментарями - які не вдається робити одночасно з фотками - ібо писати текст на мобільному телефоні це страшенна мука після того як звик японської клавіатури і відсутності на ній кириличних знаків.

Поїздка почалася 11 грудня, зранку відвезли Марічку в цілодобовий садочок, який я лагідно називаю дітдомом. На цей раз прийшлося подати заявку в новий заклад - який знаходиться далеко від нашого дому - тому прийшлося організувати студентів щоб відвезли на машині. Марічка була попереджена що буде здана в готель/дітдом/дитсадочок на 5 днів. І кожен раз коли я нагадував що саме такі у нас плани на наступний тиждень - вона вже добре розуміючи що відбувається, казала що вона не хоче в новий садочок, не хоче нових друзів і нових сенсеїв. Що зробиш - покищо в неї немає права голосу, такшо є як є. За нами заїхали Такума з Шігемі і ми відвезли Марьку. В закладі була коротка співбесіда з сенсейом - після чого ми втікли поки Марька почала завивати в руках у незнайомої тьотіньки.

Багато друзів - постійно пропонує залишити Марьку в них, але я цей варіант не допускаю навіть потенційно - адже друзі друзями а професіонали - це професіонали. І тому - віддаючи дитину в цілодобовий садочок я знаю що там вона буде в безпеці, цілими днями розважатися, гарно і збалансовано харчуватися, багато гуляти на свіжому повітрі, слухатися сенсея, а по вечорам можливо навіть дивитися телевізор. Ось - два кадрики з мобільного телефону зроблені зранку перед тим як відправитися в дітдом. Марька прощається з свіжо-подаровано куклою яку ми назвали Аріель і ховається від камери за моїм чемоданом, на вулиці коли ми вже очікуємо на студентське таксі.

Перескакуємо в Кобе. В центрі міста - на диво багато всяких жіночих скульптур - "в чому мать родила". Буквально за 30 хвилин поки ми ішли пішки від станції до нашого готелю - на нашому шляху було десь пять - а може і більше оголених жіночих скульптур (чи правильно буде скульптур оголених жінок...) - ось дві з них увіковічені в інстраграмі. Під час подальших прогулянок нам ще часто зустрічалися багато подібних скульптур. Це ще одна загадка Японії для мене. У нашому Кітакюшю таког багато скульптур оголених жінок - чому це тут так популярно я не знаю, японські студенти внятних відповідей також не дають.

Повезло з погодою після дощових і холодних днів які передували поїздці в Кітакюшю - в Кобе нас чекала сонячна погода (ссилка, бо фотка не збереглася). Ввечері звичайо було холодно але вдень під сонцем просто чудово - можна було розстібати курточку і навелико, нарозпашку розхожувати по вулиці.

Вечером в перший день у нас була по плану прийомна вечрка - яку ми душевно провели в нашій лабораторній компанії - тобто сенсей, я і троє студентів. Там ми пили різні легкі алкогольні напої, серед яких і вино в якому фейсбуковська компанія розгледіла марганцовку і закусували все легенькими закусками. На цій вечірці для мене і закінчився перший день тому що презентація яка мені предстояла в четвер зранку - була ще зовсім неготова. Студентів відпустив пянствувати а сам в готельному номері прийнявся готувати презентацію.

На другий день наші студенти мали постерні доповіді і фоток протягом дня практично нема. Вот тут наприклад наш Тао запечатльон біля свого постера. Зранку правда, зфоткав прекраский кобський каналізаційний люк. Чого чого, а таких милих дрібниць - в усіх японських містах - дуже багато, за що я і люблю Японію. Не за токійські хмарочоси і буддистькі храм - а за каналізаційні люки різні в різних містах. Та ще й багато різних видів у одному і тому же місті.

Увечері того ж дня - ми вирушили подивитися головну сезонну туристичну подію зимового Кобе - святкове освітлення, яке так люблять всі японці. Як на мене - нічого особливого в самому освітленні нема - але той ажіотаж який твориться навколо, вражає. Одну довгу вулицю інтенсивно прикрасили гірляндами, і коли вечоріє - на цій вулиці перекривають рух автомобілів і по ній запускають рух бажаючих поивитися "Люмінаріє" так називається це видовище. На обочинах вулиці відкриваються десятки - може сотні палаток які продають гарячу зимову іжу, сувеніри, іграшки - короче стандартний фестивальний набір. Кожен день по цій вулиці за 2-3 години проходить 100 тисяч чоловік які зїжджаються звідусіль щоб на це подивитися.


Такий от початок - хтось хоче продовження? У мене вже куча постів не закінчених - я завжди загрузну в мислях і ніяк не можу закнічити допис про поїздку яка триває довше ніж 2 години.

пʼятницю, 23 листопада 2012 р.

Відкриття нового ресторану у Японії.


Тут у нас по-сусідству відкрили новий ресторан суші та японської кухні. З точки зору дизайнерського оформлення - мені японський дизайн дуже подобається - часто два кольори - геометричні форми і лише шрифти викривлені японські - традиційні - так ніби рукою хтось писав - такоє тут дуже люблять. Але ось віночок яких кладуть як мінімум два на відкриття чогось нового - це щось виняткове. Рябе, яскраве, з вишуканим дизайном даже рядом не лежало. І вот всі кладуть такі віночки - ібо не покладеш - тебе просто не зрозуміють. Ну і звичайно увагу привертає. Якщо гарний дизайн помітиш не одразу - бо він гармонійно вписується в оточення - то віночки не побачити просто неможливо.

У нас з Марькою вихідний, вірніше у всіх. Сьогодні в Японії день подяки людям що працюють. Тобто це і мій святковий день - день кормільца сімї. Схоже аналог нашого першотравня. Користуючись нагодою вітаю всіх працюючих читачів з цим прекрасним святом.

вівторок, 20 листопада 2012 р.

Ветеринарна лікарня в Японії.


Поблизу нашого японського дому є ветеринарна лікарня. На фотографії зображена вивіска. Оріо доубутсу бйоін. Оріо - це наш умовний райончик. Невеличкий райончик. Ну десь як "новий район" або "Радванка" в Ужгороді. Лікарня працює шість днів в тиждень і завжди коли я повертаюся додому і везу Марьку з садочка - ми проїжджаємо або проходимо мимо цієї лікарні. Цей заклад працює щодня і відкритий до 20 години вечора. Мені це до цих пір не вміщається в голові - ветеринарна лікарня яка працює шість днів на тиждень до 8 годин вечора. Лікарня... Для тварин. До восьми годин вечора.

UPD: Позаучера скептичний читач Влад, пожартував що японські тварючки мабуть набагато здоровіші і живучіші за українськиих братів, і ветеринари японські ліниві. І надіслав ссилочку на перелік Київських ветеринарних клінік і лікарень з графіком роботи. Так от в Києві переважна більшість вет-лікарень працює цілодобово! А вот і сам список - може комусь пригодиться :-) Я в шокови і трансови і мрію щоб медицина була доступною для людей так само як і для тварин.

четвер, 15 листопада 2012 р.

Економія електроенергії в Японії - 2

На початку липня тут був допис про то як ми разом з японським народом починаємо економити електрику, і що будуть відключення світла згідно отриманого графіка. Ні фіга подібного не сталося. Ми так ефективно економили ціле літо, що у відключеннях не було потреби. Спочатку всі були на стрьомі і слідкували за офіційним сайтом нашого Кюшю обленерго. Там постійно нам показувало скільки в даний момент використовується електрики всією мережею. Все виглядало дуже просто - доступно для кожного - у вигляді батарейки на якій написано проценти. Ну так вот відключення могли бути лише в разі якщо 97% всієї виробленої електрики споживається. А поки нарід, охолоджуючи жаркі приміщення тримається в межах 97% відключень і не потрібно.

Малюнок виглядав приблизно так.
Яке ж було моє здивування що наша батарейка так ніразу і не дотянулася до червоних значень. Навіть жовтою вона була лише кілька разів, може один раз оранжевою. Так ніразу нам і не відключили світло.

Але жарке літо закінчилося, напруження спало, люди повідключали кондиціонери. Лампочки в туалетах так не вкрутили, сушилки рук і підігрів сідалок в туалетах, правда, включили. Світла і так забагато. В туалеті з площею 6 кв. метрів і вікном, я вважаю достатньо і трьох енергозберігаючих ламп, не мусай аж шість, тому до лампочок претензій нема.

І ось настала холодна зима. Відключень електрики правда не планується, але економити ми продовжуємо. Централізований обігрів в університері встановлено на рівні +19 градусів по Цельсію. Небагато зважаючи на те що японські студенти звикли обігрівати зимою до +30 (так точно як охолоджувати літом до +18). Мене така температура влаштовує. Будемо жити по Комаровському, хоча тоді ще треба опустити на градус.

І ще що цікаво і характерно в Японії - в період коли наступають холода, у практично кожному магазині - навіть продуктових - починають продавати всякий теплий домашній одяг. У поштові скриньки, замість реклами похоронних послуг починають приносити буклетики з всякими теплими зимовими штуками від тапочок і трусів - до одіял і штор.

 знайдено на теренах інтернету в японшьких магазинах

До чого ця історія. Та до того що коли державна махіна працює злагоджено - нею так легко управляти. Навіть у таких складних умовах - коли електрику урізали на 20% чи 30%. Раніше я думав що чуть шо, чуть якась катастрофа, ми українці, які звикли жити в важких умовах і постійно боротися за виживання - виживемо, а розвинуті нації - які звикли до комфорту - ні. Тепер я думаю що помилявся. Японські реалії доводять що і з стихією можна боротися і електрику в глобальних масштабах можна економити успішно.

неділю, 11 листопада 2012 р.

Хірошіма. День 1.

У мене сьогодні тут текст написаний минулої суботи перед сном у Хірошімі. Коли я вживаю слово Хірошіма, то маю наувазі звичайно Хіросіму, просто передаю звуки так як чую їх в японській мові. Іноді Такума просить мене сказати щось користуючись системою Поліванова йому дуже подобаються, вірніше дуже смішить ця транскрипція Хіросіма, Кітакюсю, сусі, Исикава-сан, Фудзіяма і теде. Короче от минулотижневий запис в щоденник.

Приіхали сьогодні з Марічою в Хірошіму на дводенний туристичний візит. Привід дуже простий, десь три тижні тому, зі мною звязалася моя практично віртуальна пожружка Ліза, з якою ми познайомилися в Австраліі на конференціі в липні 2010 року. Тоді ми розмовляли десь пів-години, після того подружилися на ФБ: час від часу перекидувалися словечком, лайкали друг другу фотки, і вот не пройшло і трьох років як нам випало зустрітися вдруге - на моїй території, тобто в Японіі. Такшо нехай антиглобалісти мовчать, айбо Фейсбук і іже з ними все таки можуть принести якусь користь.

Квитки на поїзд і готель я забронював за три дні до уікенда, вільних практично не було, бо вихідні, тому прийшлося брати дорогий готель з видом на головну достопримєчатєльність Хірошіми - залишок вивставочного центра, який залишився після атомноі бомби 1945 року. Тепер це просто огороджені руіни які мают нагадувати всім людям навколо про трагічні події того часу. Велика трагедія для Японії виявилася значним поштовхом до миру в цьому регіоні. Усе в Хірошімі говорить що це місто разом з Нагасакі тепер служать тільки одній меті - збереженню миру в світі, нагадувати всім як потрібен мир, рекламувати, пропоповідувати мир усіма доступними способами.


Хто хоче продовження - тисніть сюди Що мене до цих пір вражає і дивує в Японії це то з якою легкістю на поїзді можна подолати величезну відстань. Так, ми з Марічкою вийшли з дому о 8:40 бо у 9:00 виїжджав наш поізд із станції Хонджо. В 9:30 ми вже були на Кокурі де посиділи 30 хвилин в холлі дочікуючися нашого швидкого поізда. А потім на своєму швидкому поізді за 48 хвилин подолали відстань в 230 кілометрів і ми вже в Хірошімі. Ще через десять хвилин ми вже обнімалися з моєю віртуальною подругою, яка стала реальною.


По щасливому співпадінню, сьогодні в Японіі офіційне національне свято - день культури (якби припавна робочий день то був би додатковий вихідний). В звязку з цим навколо була чудесна святкова атмосфера, у всі музеі вхід безкоштовний, світило сонечко, жони і діти поодягали національні одєжди. З Лізою приіхав також польський дослідник, який працює в Хірошімському університеті вже десь рік, і він сьогодні склав нам компанію, був нашим гідом і фотографом. Марічка швидко освоїлася з новими друзями і вже десь через пів-години ходила з ними "за руку", як із своіми, з приводу чого було багато потім вже ржачних приколів. Наприклад, я шуткував що фотографія де Марька йде за руку з Войтеком і Лізою можливо змусить ревнувати одразу трьох людей, нашу маму в Україні, Войтекову дружину яка зараз живе сама десь в Голандії поки чоловік на японських харчах ну і звичайно Лізиного бойфренда який зараз працює в Осло, Норвегіі поки вона здіснює свою коротку поіздку в Японію з свого теперішнього місця проживання в Дубліні.


Цілий день ми гуляли по всяким цікавим містам, не так щоб щось особливе, в приміщення заходити не хотілося бо це останні теплі дні в сезоні, можна було ходити в футболці. Ходили, гуляли, фоткали діток в кімоно яких Ліза називала "малєнькімі гейшамі".


І ось що сталося сьогодні з важливого. Цілий день ми проходили на ногах, чекаючи часу коли Марька втомиться. Але в кінці кінців стомилися всі а Марька даже без денного сну була майже як огурчик. Сіли в ресторанчик, біля річки повечеряти і затим розходитися. І тут вийшов нереальний казус, вперше зі мною таке сталося тут в Японії. Всі собі замовили щось з меню, Марьці я замовив якусь жарену курку - практично єдине що вона хотіла з усього меню. І цю курку їй жарили б... аж цілу годину. Мені салат з принесли десь через пять хвилин, Войтеку десь через 10, Лізі макарони десь через 45 а Марьці курку десь через годину. Спочатку було все окей, але уставша і голодна Марька почала нити десь через 30 хвилин повторяючи одну фразу як мантру "Тату, чікен га най..." що значило приблизно "курочки нема... коли вже принесуть курочку...". Я почав дьоргати офіціантів а вони мені уже уже уже уже і все затяглося дуже надовго. Коли принесли макарони для Лізи, Марька одразу накинулася на них, а коли принесли вже клятий чікен - вона не хотіла вже нічого. Зато я наказав - не попросив - а наказав офіціанту стати з тим чікеном біля Марьки для памятної фотографії. Така от фотка вийшла.

За цілий день і особливо це стресове, голодне очікування в ресторанчику, Марічка звичайно вижалася як лимон, хоча виду особо і не показувала. Прийшли в номер, прийняли ванну, помилися. Подивилися телевізор, оскільки там мультиків не було то подивилися мультики на айпаді. І коли я зкомандував іти спати, Марічка розревілася за мамою, так класично, як плачуть діти за мамою коли дійсно дуже скучають. Сльози лилися як з відра, і Марічка лише повторяла "мама, мама..." зараз записую це і сам плачу, так емоційно і щиро плакала моя дітина пів-години тому. Це не був класичний дитячий плач, в якому завжди є доля притворства і глупості дєцкоі. Це був дуже глибоко емоційний всплеск, дуже щирий плач за мамою, яка зараз далеко від нас...

Може звичайно на Марьку вплинула передача подивлена годину тому по телевізору. Показували як батьки залишають своіх дітей в короткочасних садочках наприклад в супермаркеті коли ходять за покупками, або коли непрацюючій мамі, яка сидить дома з дітваком треба піти ло лікаря. Ну так короче там показували кількох дітей, ож як вони ревуть коли мама іх залишає в незнайомому місці. Марька дивилася на це все, співчувала малим, і мабуть на неі надійшов флешбек від цієі передачі уже перед сном. Словом, якщо раціонально все розкласти по полочкам то не все так і драматично, просто треба знайти причину. І да це ще історія для тих хто любить позлорадствувати, знаю і такі люди можуть читати цей блог. Ну так шоб не думали шо у нас все так по голубо-розовому класно. Іноді плачемо і ми.

Ну вот таким був перший день в Хірошімі.

неділю, 28 жовтня 2012 р.

Знову про ангіну, медицину і наш вихідний день

Сьогодні у нас з Марічкою чудесна погожа неділя, і в той час як в Украіні на вільних всенародних виборах вирішується доля краіни ми насолоджуємося сонцем і свіжим вітром, гуляємо в теплих кофточках з цібзарами розстебнутими наполовину.


Для бажаючих прочитати більше...

Пишу цей текст в дворі перед домом - Марька зранку виїла мене з постелі в розпалі гостроі ангіни, яку я зараз тровлю благословенними антибіотиками американсткого винахідництва і японського виробництва. В такі моменти відчуваю себе захищеним, і хоча загальний стан такий же важкий як і завжди при гострій ангіні.

Да, відколи ми з Марьою самі в Японіі, ангіна у мене вже другий раз, це при тому що інших захворювань практично не було. За ті рази що ангіна була в Украіні у Оленки, і у мене тут, я вже навчився практично безпомилково ставити собі діагноз, і до лікаря японського хожу тільки для того щоб отримати кваліфіковане підтвердження і рецепт на антибіотики, без яких ангіна може привести до страшних наслідків. На цей раз все вийшло практично ідеально, я не тягнув з походом до лікаря а пішов у перший же вихідний для мене, і у останній робочий день протягом тижня для лікарів тобто в суботу, десь на третій день після виникнення симптомів.

Оскільки в пятницю прийшлося говорити по скайпу більше троьх годин - голос на момент візиту в клініку вже був відсутній і з боку це виглядає круто, як сказала вчора Марта Іванівна, для того щоб видавати якісь звуки мені потрібно користуватися ребрами - короче шоб звук ішов ізсередини. Сьогодні вже краще - після троьх доз антибіотиків, нестероідних протизапальних, бронхолітиків і 12 годин сну голос став як у Леонарда Коена у вісімдесят років (хоча у нього такий вже давно).

Про що це я - ага ну так вот про то що як це все таки круто коли система охорони здоровя працює злагоджено. Коли візит до лікаря доступний для кожного, коли не треба звонити якимось знайомим по телефону, коли ти платиш за роботу дохтора в касу, отримуєш чек і тобі гарно дякує медсестра і щиро бажає тобі найшвидшого одужання. Здається всі рази що ми хворіли в Украіні, діагнози нам ставили друзі, які ще може і не були де-юре лікарями, тобто до отримання диплома лікаря або до отримання ліцензіі. Тоді я думав вот як круто що я вирвався з карми "сімї робітників", і тепер в мене стільки знайомих лікарів і ми можемо відчувати себе захищеними з цими знайомими. Тоді мене взагалі не турбувала доля тих хто іде загальним потоком в лікарню очікуючи кваліфікованоі лікарськоі допомоги. А тепер мене це хвилює і я мрію прро той час коли у нас в Украіні охорона здоровя буде хоча би на такому рівні як в Японіі. Це до речі не ідеал, в багатьох краінах іще круче.

Ну а зараз я просто чекаю Марьку, на лавочці, поки вона з новими друзями, і дихаючи свіжим повітрям по совєту дохтора Комаровського, пишу цей текст. Температура повітря десь 20-21 градусів по Цельсію. І якщо задуматися - це реально супер щасливий і безтурботний момент, для мене це дійсно так: мабуть не існує матеріальних речей, які би могли підвищити величину "щастя". Може це і не так, але здається що цінувати і любити такі моменти я навчився саме в Японіі. Як казав якийсь мудрий (недавно хтось цитував на фейсбуці) - той хто поняв жизнь уже не спішить і може радуватися таким вот простим речам. Хотілося би думати що я близький до такого стану, хотя це тільки на вихідних, звичайно я тоже спішу як дурак.


А ще сьогодні ми відкрили для себе "оден". Оден це зимова японська хавка, і в принципі ми вже їли щось подібне багато разів. Оден це така каструлька в якій багато всяких хавок-ніштячків, які покояться-настоюються дуже довгий час у смачному бульйончику обмінюючися вітамінами і мінералами. Тепер коли офіційно почалася зима оден в Японіі можна купити на кожному кроці, в конвіні (цілодобовий аналог наших абецешок). І що цікаво - це надзвичайно здорова пища, там багато овочів, тофу, коріння. І вот сьогодні, оскільки я убитий ангіною і відсутністю кави вдома, ми вийшли на обід на вулицю і купили собі на обід пару штучок з одена. На фотці зверху показано як це виглядає в магазині і в мене в руках. Білкоіду-Марічці звичайно купили караге - жарені кусочки курочки хоча вона також запила бульйоном і зїла пару овощних макарон з одена.


І вот на цій фразі Марька загубилася і я пішов її шукати в сусідній двір - тому сьогоднішній допис тут і обривається. Бажаю всім перемоги на виборах! 

суботу, 27 жовтня 2012 р.

За кого проголосувати?

Сьогодні здається заборонено агітувати? Так давно вже не голосував що вже й забув як це роблять. У Японії до речі також є вибори. І ось мій кандидат. За нього я готовий віддати свій голос лише за то, по тій простій причині як саме він приклеїв свою агітаційну продукцію на чійсь приватний заборчик. Кавайними зірочками і кружочками приклеїв високоякісний ламінований блискучий плакат, який тут простоїть роками. Тут, в Японії якось так, я цього молодого чоловіка бачу вже пару років, імовірно це якийсь постійний кандидат, депутат нашого округа чи куратор області. Коли вибори не знаю, хоча Такума казав шо є вибори. Через інтернет штолі, чи по пошті, потім взнаю.


А в українських виборах участь приймати не буду, і голосувати не буду, бо треба їхати в Токіо. Але я би може і не пішов даже якби міг. В мене ще до цих пір не пройшла злість на оранжевих революціонерів за яких ми ходили на барикади. Усьо просрали і коли буде другий шанс непонятно.